Дослідницька робота

Вивчення особливостей поетичної мови І. Я. Франка

Новоград-Волинська загальноосвітня І-ІІІ ступенів школа №10

художньо-естетичного профілю

Літературно – дослідницький проект

Координатор проекту

Ульянова О. В.

вчитель української мови

та літератури

2009-2010 н.р.

Жанр проекту: літературно-дослідницький

Мета проекту: - вивчення особливостей поетичної мови І. Я. Франка;

- дослідити вживання біблеїзмів у поемі «Мойсей»;

-​ осягнути феномен поетичного таланту автора;

-​ розкрити багатий духовний світ І. Я. Франка;

-​ висвітлити яскраві сторінки життя, ідеї, пошуки поета і філософа.

-​ надати можливість продемонструвати свої інтелектуальні та розумові здібності;

-​ викликати інтерес до дослідницької діяльності;

-​ формувати активну, компетентну, творчу особистість

Завдання проекту.

Робота над проектом спрямована на розширення знань учнів про життя та діяльність українського поета і філософа І. Я. Франка, з’ясування ролі біблійного Мойсея в історії людства, виявлення можливостей учнів практично спробувати свої сили у колективній творчій діяльності, взявши на себе відповідальність за певну ділянку роботи та її виконання від задуму до кінцевого результату.

Учасники проекту: учні 11 класу

Етапи роботи над проектом

І. Підготовчий етап.

Мотивація учнів на проектну діяльність. Визначення і обговорення теми , мети і завдань проекту.

ІІ. Планування.

-​ Формування проектних груп, розподіл завдань між учасниками проекту;

-​ обговорення змісту і форм роботи;

-​ визначення джерел інформації.

ІІІ. Пошуково-виконавчий етап:

-​ збирання та систематизація матеріалів у відповідності з ідеєю і жанром роботи;

-​ регулярні консультації за змістом навчальних проектів, допомога в систематизації і узагальненні матеріалів;

-​ робота з літературознавчою літературою.

ІV. Узагальнюючий етап.

Оформлення результатів проектної діяльності. Підготовка до публічного захисту проектів.

V. Заключний етап.
Публічний захист проекту.

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ. ЛЮБОВ

Пізнавати себе і Бога людина може тільки за допомогою серця. Пізнаючи себе, людина починає жити серцем. Цим символом Сковорода позначає почуття, «безодню» людської душі (теж символ — те, що згодом науковці назвуть позасвідомим3): «Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна людина в людині, а усе інше є довкіл​ля». Що ж людина відкриває, пізнаючи себе і Бога в собі, що є першоосновою світу, рушієм життя? Це любов: «Серце — корінь життя, обитель вогню і любови». «Що є більш приємним, солодшим і цілю​щим за любов? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любови? Що дає основу? Любов. Що творить? Любов. Що зберігає? Любов, любов. Що дає насолоду? Любов, любов — початок, сере​дина і кінець». Мудрець наголошує: «Я зовсім не дивуюся, що сам Бог зветься любов'ю». Людина без любові — ніби позбавлена сонця, напівмертва. Але дуже важливо при цьому відрізняти істинну любов від удаваної: «Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжуєть​ся тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ».

Любов не виникає між негідниками: «Як гни​ле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружба». Щоб тебе полюбили, спершу сам полюби, бо «лю​бов викликається любов'ю». Хто любить, той і щасливий.

Щастя, за Сковородою, і в любові до природи. Адже пізнаючи природу і себе в ній, людина вповні зазнає почуттів захоплення й радості від сприй​мання прекрасного. Для самого мислителя приро​да була джерелом гармонії і натхнення: писав він здебільшого влітку, часто на самоті, оточений тільки природою (на пасіці, в полі, в гаю), що пізніше й дало підстави назвати його «слов'янсь​ким Руссо».

Не може бути повного щастя без любові до рідного краю. І Сковорода був щирим патріотом України. Щоправда, патріотизм його своєрідний: він не відгукувався на страшні політичні події, остаточне уярмлення Батьківщини: скасування гетьманату, жорстоке, віроломне придушення гай​дамаччини, знищення Січі тощо. Очевидно, вва​жав, що, втрутившись у ці справи, зануриться над​мірно у повсякденну мирську метушню, дозво​лить світові піймати себе. Вочевидь, це відгомін ще візантійського середньовіччя, що недооціню​вало, відкидало національне життя (пригадаймо позицію І.Вишенського). Найгірший наслідок та​кого підходу в тім, що Сковорода, за середньовіч​ною традицією, писав свої твори ще книжною мовою — неоковирною, ускладненою, важко зро​зумілою для народу.

Але разом з тим він яскраво виявив — і творч​істю, і долею — українську душу; не раз мав доб​ру нагоду залишитися на чужині, але завше по​вертався до рідного краю; захоплено оспівав при​роду і людей України. Нарешті, його гостра кри​тика гріховного, потворного світу («гогочущих», «лукавих», «алчних», «зміїв», «крокодилів», «мавп») — це насамперед критика Російської імперії, що уярмила Вітчизну.

Іван МАЛКОВИЧ

ПІЙМАНИЙ СКОВОРОДА

Блудний Сковорода

з паличкою в руці

селами загляда,

списує папірці.

В череві— хлюпа бурда,

в помислах — Рим,

печений Сковорода

піччю Єкатерин.

Куди, Грицьку, ідеш —

в народ стежка твоя?

Що ти йому несеш —

«Басни харковскія»?..

Роздвоєний Сковорода,

в рідне забрів село,

віршу розповіла,

душі козачкам звело:

«Буцімто й босий Гриць,

а царської мови доп'яв,

по-царськи язик ворушивсь,

як віршу казав.

Не те що наші пісні —

мовою прості, як ми...»

Йде Сковорода,

рясні тягнуть від Січі дими...

Дорога його гойда,

підіймається сак:

тішиться Сковорода — думає, що гамак...

1. Г.Сковорода: «Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не подорожуй по планетах, не волочися по палацах... Повітря і сонце завжди з тобою».

2. Іван Вернет (сучасник, що був особисто зна​йомий з мислителем): «Сковорода переважно лю​бив українців та німців».

3. Михайло Ковалинський (улюблений учень і спадкоємець мудреця): «Він (Сковорода. —В.П.) завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися чужоземною мовою».

Поряд із любов'ю наближають нас до Бога ще кілька чеснот, котрі приборкують нашу гординю: «Втікай од слави, обіймай самотність, люби бідність, цілуй скромність, дружи з терпеливістю, оселися зі смиренням укупі — оце тобі проміння Божественного серця».

Учення Сковороди про основне значення по​чуттів для людини та про любов як основу буття цілком виростає з української душі та Біблії.

Це вчення згодом назвуть філософією серця. Його продовжать і розвинуть М.Гоголь, Т.Шев​ченко, видатний філософ П.Юркевич, а власне, якоюсь мірою, практично всі видатні українські митці й мислителі пізніших епох.

Повідомлення учениці 9-Б класу

Марчук Олени.

ФІЛОСОФІЯ ЩАСТЯ ЧЕРЕЗ САМОПІЗНАННЯ

( за твором Г. Сковороди «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе»).

В осерді філософії Сковороди — людина. її він — цілком у традиції бароко — вважав найвищим і найпрекраснішим творінням Бога, найбільшою цінністю земного світу і твердив: «Людина є всієї Біблії і кінець, і центр, і гавань». Тому й Святе Письмо так шанував, бо бачив у ньому своєрідну «антену», що призначена «для лікування душевного стану, не виліковного жодними земними ліками».

Людина народжена для щастя, і має бути щас​ливою, і прагне цього понад усе. Але найчастіше не знає, як досягнути. Сковорода якраз зосере​джує всі зусилля на те, щоб навчити нас премуд​рості щастя.

Щастя, сенс нашого існування у наближенні, доростанні до Бога, ставанні Боголюдиною. Чи це можливо? Цілком! Річ у тім, що в ідеалі людина — як Бог, бо створена за образом і подобою Бога (Буття 1:26—27). При цьому є два ступені людсь​кого розвитку, становлення — тілесний і духов​ний. Доки людина залишається суто тілесною, доти вона поневолена і нещасна — раб своїх інстинктів, страхів, земного зла. Тільки стаючи духовною (та​кою, що пізнала себе, виявила в собі себе справж​ню, богоподібну, подивилася на себе «оком віри»),

— людина здобуває свободу і щастя, стає Боголю​диною. Вона одержує змогу сягнути безмежності, ширяти вільним духом у висоту, глибину й ши​рину буття, вступає в органічну духовну єдність з Богом (саме такий свій стан описав Сковорода в наведеному раніше зізнанні учневі).

Отже, перше, що має зробити людина на шляху до щастя, — пізнати себе: «Щастя твоє в тобі са​мому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе

— ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху й не бувало. Пізнати себе вповні, пізнати й здружи​тися* з собою — се невід'ємний світ, справдешнє щастя і досконала мудрість». Пізнаючи себе, ми пізнаємо Бога, а значить — Істину і сенс нашого існування. Осмисленню цієї ідеї Сковорода при​святив трактат «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе».

Григорій Савич Сковорода

1722 -1794